Пам’ять з полиновим присмаком болю

Ти відомий сьогодні кожному –

Не ім’ям своїм, бідою.

Тою вулицею порожньою

Понад прип'ятською водою…

Мій Чорнобиль! Зелений пагорбе!

У якому ти жив сторіччі?

Запеклись перестиглі ягоди,

Наче кров на твоїм обличчі.

    

      Не із сторінок стародавніх літописів і не з легенд та переказів увірвалося у наше життя це лячне і моторошне слово – Чорнобиль. Важким колесом «прокотилася» Україною аварія на Чорнобильській атомній електростанції.

       

       Чорнобиль – невеличке українське містечко, яких сотні в Україні. Весною потопало воно у свіжій зелені, вишневому та яблуневому цвіті. Влітку тут полюбляли відпочивати кияни. Їхали сюди звідусіль, щоб набратися здоров’я, подихати цілющим повітрям. Збирали гриби, ягоди, яких у місцевих лісах було чимало. Здавалося, що красу цього куточка українського Полісся ніщо й ніколи не затьмарить.

   1971 р. Неподалік від Чорнобиля почали будівництво потужної атомної електростанції. 1983-го року стали до ладу чотири енергоблоки. Взялися за будівництво п’ятого. Згодом, за кілька кілометрів від станції виникло місто. Його назвали Прип’ять – за назвою тутешньої повноводної річки. Місто швидко розбудовувалося. Відкривалися школи, дитячі садки, лікарні, магазини…

Чорнобильський вітер по душах мете,

Чорнобильський пил на роки опадає.

Годинник життя безупинно іде,

Лиш пам’ять усе пам’ятає.

То дзвонять дзвони не Хатині,

Де слід залишила війна,

Це стогнуть землі України,

Де мирний атом не мина.

Він впав смертельною росою

На рай дібров, на зелень трав,

Своєю чорною косою

Провів по розмаїттю барв.

І попелом покрились села,

І згинуло усе живе.

Пропали усмішки веселі,

Замовкло птаство лісове.

Лиш на отруєній землі

Небачена розкрилась квітка –

Про допомогу крик німий,

Між попелом остання іскра.

Запала тиша…

         26 квітня 1986 року. Цей день в історії нашого народу позначений знаком біди. Аварія на Чорнобильській АЕС нагадала про те, що люди не освоїли ту потужну енергію, яку самі породили. Гуде екологічний дзвін. Тривогою та болем наповнені його звуки.

       Тривогою за майбутнє наших дітей та онуків гуде, стогне дзвін. І найгіршими нотами звучать в його голосі голоси Чорнобиля – катастрофи, яка сколихнула весь світ, примусила здригнутися усе людство, пам’ять про яку незагоєною раною ятриться в душі народу.

     Чорнобиль… Слово це стало символом горя і страждань, покинутих домівок, розорених гнізд, здичавілих звірів.

      У ніч з 25 на 26 квітня відлік часу став уже не мирним, а бойовим і аварійним. Відлік пішов на хвилини і секунди. О 1-ій годині 23 хвилини 40 секунд над четвертим реактором Чорнобильської атомної електростанції несподівано велетенське полум’я розірвало нічну темряву. 

          А місто спало. Була тепла квітнева ніч, одна з кращих ночей року, коли листя зеленим туманом покриває дерева. Спало місто, спала Україна, не знаючи про біду, що прийшла на її землю. 

Ніяких сигналів про небезпеку. Жителі Чорнобиля і Прип’яті ще майже добу нічого не знали. 27 квітня урядова комісія прийняла рішення про евакуацію населення Прип’яті,  а в місті проживало 50 тисяч жителів. За дві години людей вивезли… Їх забирали прямо з вулиць, дехто встиг захопити деякі речі. Ніхто ж не думав, що це назавжди… 29 квітня почалася евакуація з тридцятикілометрової зони. Реактор тлів до 6 травня. І тільки на десятий день було вирішено розсекретити аварію на ЧАЕС, але про масштаби трагедії ніхто не говорив.

Зоря полинова горить

І досяває в дооколі

Порожні села, ниви голі,

Бур’ян, що з вітром гомонить.

Печаль і пустка – навіки.

Мов сльози, роси серебріють

І страшно, хижо, дико виють

В безлюдній Прип’яті вовки.

    Спалах атомної біди сліпучим сяйвом висвітлив добро і зло, співчутливість і злорадство, правду і брехню. Тієї ночі на чергуванні було 50 чоловік. Усі до одного з честю виконали свій громадянський і службовий обов’язок. 

      Чорнобиль… Біда розчинилася в ароматі квітучих садів, у воді сільських криниць, пожовтила верхівки вічнозелених сосен. Та хіба тільки в них? Ця трагедія увійшла в усі хроніки людства. А що вже говорити про Україну?! Це незагойна рана для сотень грядущих поколінь.

Мій біль, мій жаль, моя біда

Моя ти пам’ять вічна.

Земля покинута й не та,

Отруєна й незвична.

Зелений край, колишній рай,

Краси шматки роздерті,

Отруйний дощ та чорний гай,

Тепер – це зона смерті.

Колючий дріт, залізний щит,

Богом полишена земля,

Сірий байдужий краєвид –

Мій біль, печаль моя…

       Першими до реактора через кілька секунд після оголошення тривоги прибули пожежники караулу з охорони АЕС на чолі з начальником караулу, 23-річним Володимиром Правиком. За караулом Правика прибув караул його бойового побратима лейтенанта Віктора Кибенка. Вони ринули у вируюче полум’я – у смертельну радіацію не за наказом командира, а за наказом совісті. Рятували станцію і людей, не думаючи про себе, хоча знали, що наражаються на смерть.

        «Розпечена маса заливала чоботи, обпалювала ноги. Важко було пересуватися, але бійці крок за кроком відвойовували у вогню площу. Кибенок не пам’ятав, як прибула допомога, він втратив свідомість. Коли прийшов до тями, запитав: «Як там?». Почувши «загасили», Віктор полегшено зітхнув».

     На допомогу примчав і начальник пожежної частини Леонід Телятников. Люди слабшали від їдкого диму, нестерпної спеки і неймовірного болю. 28 пожежників двох караулів затулили собою не тільки станцію, а й усю Європу. Шість із них загинули майже відразу. О 4 год 50 хв пожежу було локалізовано.

    Опромінених пожежників відвезли до Москви. Московські лікарі з допомогою американського лікаря Гейла провели операції з пересаджування кісткового мозку. Але це не допомогло. Через 14 днів за 20 кілометрів від Москви на Микитинському цвинтарі було поховано 33 українців. Скромні плити нагадують нам і майбутнім поколінням імена героїв. Ось імена перших жертв чорнобильського полум’я.

ВОЛОДИМИР ПРАВИК

На момент аварії Володимирові було всього 23 роки… За місяць до трагедії у нього народилася донька. О першій годині 33 хвилині за бойовою тривогою було піднято караули лейтенанта Віктора Кибенка в Прип’яті. Правик передав в ефір сигнал № 3 – виклик на допомогу всіх чергових караулів чорнобильських і київських пожежних частин.

Лейтенант Правик зі своїми підлеглими гасив пожежу в машинному залі й протримався до приїзду допомоги. Володимир вийшов із пекельного вогню живим, але дістав смертельну дозу радіації. 11 травня 1986 року Володимир помер в 6-й клініці Москви. Посмертно нагороджений званням Героя Радянського Союзу.

ВІКТОР КИБЕНОК

Віктор разом із Володимиром Правиком закінчив Черкаське пожежно-технічне училище МВС СРСР. На момент пожежі був начальником караулу СВПЧ-6 охорони міста Прип’ять.

Прибувши на місце, Кибенок очолив розвідку пожежі. Для отримання смертельної дози було достатньо попрацювати 20 хвилин. Прибори дозиметрів зашкалювали – вони просто не були розраховані на подібну дозу радіації. Віктор, як і його друг Володимир Правик, був переправлений до Москви. Помер в один день зі своїм товаришем – 11 травня. Посмертно нагороджений званням Героя Радянського Союзу.

ВАСИЛЬ ІГНАТЕНКО

Народився 13 березня 1961 року в містечку Брагин у Білорусії. Був старшим сержантом, працював пожежником. Тієї ночі виносив з полум’я своїх товаришів, коли ті непритомніли. Помер Василь Ігнатенко в Москві, поховали, як і його друзів, у Москві на Микитинському цвинтарі. Посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора. 2006 року посмертно було присвоєно звання Героя України.

МИКОЛА ВАЩУК

Народився 5 червня 1959 року. Був командиром відділення 6-ї самостійної воєнізованої пожежної частини з охорони міста Прип’ять. Сержант внутрішньої служби.

Тієї ночі його відділення проклало пожежний рукав на покрівлю атомної електростанції. Микола працював на значній висоті, саме там, де був найвищий рівень радіації. Завдяки його зусиллям поширення вогню в сторону третього енергоблоку було призупинено.

Микола Ващук помер 14 травня у тій же московській клініці, що і його побратими. Похований на Микитинському цвинтарі. Герой України.

МИКОЛА ТИТЕНОК

Народився 5 грудня 1962 року в Київській області. Пожежник 6-ї самостійної воєнізованої пожежної частини по охороні міста Прип’ять, старший сержант внутрішньої служби.

26 квітня о першій годині 35 хвилині прибув на пожежу. Разом із Кибенком, Ващуком та Ігнатенком гасив вогонь у реакторі, доки вистачило фізичних сил. Через півгодини гасіння пожежі у нього проявилися всі симптоми променевої хвороби. Він прожив трохи довше, ніж його товариші – помер 16 травня. Похований у Москві. Герой України.

ВОЛОДИМИР ТИЩУРА

Сержант Володимир Тищура, також діяв з боку пошкодженої активної частини реактора. Тільки після прибуття додаткових пожежних сил у тяжкому стані був вивезений з пожежі.

У Москві в клініці № 6 лежав у стерильній палаті, яка хлорувалася по кілька разів на добу. Але це не допомогло, Володимир пішов із життя першим. 

Коли зловісна блискавиця
Сторуко в серце уп’ялась,
І опалила ваші лиця,
І в танці дикому зайшлась,
Коли вже й хмари спопеліли
У знавіснілому вогні, –
Ви смерть приборкати зуміли
На тім, останнім рубежі.
Не віддали їй на поталу
Світанків наших ніжний щем,
Ви, як один супроти стали,
Пекельним січені дощем.
У тій жорстокій веремії
Ви до кінця тримали бій
І пронесли свої надії
Крізь вогнецвіт своїх надій.
Шумлять жита, як і раніше,
Пливуть у небі літаки…
За вас історія допише
Суворі подвигу рядки.

    Наш уклін, довічна вдячність загиблим та усім тим, хто, ризикуючи своїм здоров’ям і життям, брав участь у ліквідації наслідків аварії, відроджував і продовжує відроджувати до нового життя обпалену нашу рідну землю. Вшануймо хвилиною мовчання пам’ять тих, хто віддав своє життя під час ліквідації Чорнобильської катастрофи.

  Минуло багато років, а чорний день Чорнобильської трагедії все одно непокоїть людей. Чорнобильська біда надовго залишиться в нашій пам’яті. Ще довго ми будемо відчувати на собі її наслідки, ще довго чутимемо її дзвони. Вони лунатимуть за тими, кого вже немає, кого не стане завтра, хто заплатив за чиюсь помилку своїм здоров’ям і життям.

       Чорнобиль… Мертва зона… Порожні міста і села, безлюдні вулиці: залишені школи, будинки, дитячі гойдалки, що застигли, колючий дріт зони. Заростають деревами, кущами, травою опромінені села. Вони порожні, мертві. Поступово, тихо руйнуються хати. Чорнобильський ураган вирвав людей із обжитих ними місць, відірвавши від коренів, що єднали з рідною землею. Горем і болем увійшов у наше життя Чорнобиль, що розділив долю людей на «до» і «після». Це мука і трагедія, це подвиг і безсилля, це пам’ять, це наш біль.

Впала з неба додолу потривожена ангелом зірка

Покотилась до обрію, збурила зоряну синь

На душі стало сумно, на устах стало солоно-гірко

Бо Чорнобиль – трава – не полин.

Чом же ти, Україно, материнська вербова колиска

Знов така мовчазна, мов обпалена груша стоїш?

І течуть твої сльози, і болять твої роки так близько.

Чом не просиш у Бога здоров’я для діток своїх?

Ти завжди була з Богом, не нужденна ні хлібом, ні сіллю

Якже ти допустила, щоб скалічили душу твою?

Впала з неба зоря, покотилась Чорнобильська зірка…

Сіра осінь прийде, готуватись до вічності треба,

І петля радіації стягує шию твою

Встань, моя Україно, простягни свої руки до неба

Знай, що Бог ще чекає молитву твою.

Пісня «Молитва»