Українська революція 1917 - 1921 рр.

 10 ключових діячів Української революції 

Більшість політиків та посадовців тих часів історики оцінюють неоднозначно. Подекуди їхні оцінки є прямо протилежними.

Ось, як наприклад оцінюють діяльність найвідоміших діячів того часу українські історики Юрій Шаповал, Михайло Ковальчук та Кирило Галушко.

Михайло Грушевський

Перше місце за вагомістю внеску в українську революцію беззаперечно посів голова Центральної Ради у 1917-1918 роках Михайло Грушевський.

Його обрали керівником Центральної Ради у березні 1917 року одноголосно. Він формально керував УНР до гетьманського перевороту у квітні 1918 року.

Після перевороту він відійшов від політики та займався науковою працею. Згодом емігрував, але повернувся до радянської України в 1924 році розбудовувати історичну науку.

Згодом був змушений виїхати до Росії, де і помер в 1934 році.

"Грушевський має бути на першому місці, адже він був наскільки загальновизнаним лідером, що на початку революції навіть не виникало питання, хто очолить рух", - вказує Кирило Галушко.

Окрім того, історики вказують на вагомий внесок Михайла Грушевського у формування концепції української історії у його численних працях.

Симон Петлюра

Друге місце в десятці посів один з керівників Директорії УНР Симон Петлюра. У генеральному секретаріаті УНР займав посаду, аналогічну міністру оборони. Керував військами УНР після повалення гетьмана, а потім очолював Директорію під час війни з більшовиками у 1919-1920 роках.

Після поразки виїхав за кордон, де його вбили у Парижі в 1926 році нібито на знак помсти проти єврейських погромів в Україні. Хоча є версії про більшовицький слід убивства.

Михайло Ковальчук вказує, що Симон Петлюра, на відміну від багатьох колег, не відійшов від державних справ у найкритичніші моменти визвольних змагань.

"Його послідовна і безкомпромісна боротьба за незалежність України принесла йому популярність і політичний вплив в українському суспільстві", - вважає історик.

Юрій Шаповал записує йому у плюс, що "взяв на себе весь тягар у 1919 році, коли Директорія боролася за Україну в умовах багатовекторної агресії".

Натомість Кирило Галушко вказує, що "незалежницькі позиції формувались у нього із запізненням", але на початку 1919 року саме він "підхопив прапор, який падав, і за складних обставин гідно протримався".

Володимир Винниченко

Третє місце у переліку посів керівник Генерального секретаріату УНР - письменник Володимир Винниченко. Його називають автором майже всіх декларацій та законодавчих актів УНР. Він з перервами керував урядом аж до гетьманського перевороту. Сповідував ліві соціалістичні погляди.

Після повалення гетьмана на певний час очолив Директорію, а потім мав конфлікт з Петлюрою, звільнився й емігрував, займався літературою. Пізніше його запрошували до уряду більшовицької української республіки, але він відмовився й жив у Франції до смерті в 1951 році.

Юрій Шаповал вказує на його роль як фактично першого прем'єра й автора головних документів УНР. Хоча і вказує на певні компроміси з більшовиками.

Михайло Ковальчук покладає на нього відповідальність як за злети, так і за падіння УНР.

Кирило Галушко назвав Винниченка "суперечливою фігурою з двозначною кар'єрою". "Але навряд чи хтось інший міг очолити генеральний секретаріат - перший уряд. Також його заслуга - тексти універсалів. Тоді на них у тому числі трималась державність", - вважає пан Галушко.

Павло Скоропадський

Умовне четверте місце у рейтингу зайняв керівник Української держави
гетьман Павло Скоропадський. Представник старої козацької родини був бойовим генералом російської армії, й у часи Центральної Ради керував українізованим бойовим підрозділом - 1-м українським корпусом. Проте через свою незгоду з лівою політикою мав часті конфлікти з керівниками УНР й наприкінці 1917 року пішов у відставку.

З відступом більшовиків навесні 1918 року занурився у політичну діяльність, а 29 квітня з'їзд хліборобів закликав оголосити його гетьманом. Німці допомогли відсторонити Центральну Раду й тоді ж сприяли проголошенню Української держави і влади гетьмана. Період його керівництва за допомогою німецьких військ багато хто називає чи не найстабільнішим періодом революційних подій.

У грудні 1918 року його владу повалив заколот Директорії УНР на чолі з Петлюрою та Винниченком. За місяць до повалення він видав маніфест із закликом до федерації з Росією, через що від нього відвернулись багато проукраїнських політиків.

Саме через це Юрій Шаповал навіть не включив його до десятки діячів революції, вказавши, що для нього важливий результат, зокрема і проросійська грамота.

Хоча Михайло Ковальчук звертає увагу на його роль у становленні Української держави в 1918 році.

А Кирило Галушко взагалі вважає гетьмана достойним другого місця, називаючи його "прикладом конструктивної державницької роботи".

Він вказує, що "його діяльність протягом півроку дала хорошу спадщину - академію наук, університет і першу українізацію".

Євген Коновалець

П'яте місце у рейтингу дісталось відомому військовому діячу часів революції та засновнику ОУН Євгену Коновальцю.

Євген Коновалець був серед засновників однієї з найбільш боєздатних одиниць УНР - підрозділу Січових стрільців. Брав участь у звільненні Києва в березні 1918 року, потім у поваленні гетьмана Скоропадського, керував січовими стрільцями у війні проти більшовиків у 1919 році. Після поразки революції емігрував, а в 1929 році у Відні став засновником Організації українських націоналістів. На основі якої у майбутньому виникла Українська повстанська армія.

У 1938 році в Роттердамі Євгена Коновальця вбив агент радянських спецслужб Павло Судоплатов.

Історик Юрій Шаповал вказує на ключову роль Коновальця у придушенні більшовицького повстання на Арсеналі на початку 1918 року.

Михайло Ковальчук також згадує його вдале керування підрозділом Січових стрільців, хоча зауважує, що у майбутньому для героїзації образу керівника ОУН його роль у революційних подіях перебільшували.

Михайло Омелянович-Павленко

Шосте місце за результатами опитування істориків посів військовий
командувач Михайло Омелянович-Павленко. Офіцер російської армії, який пройшов війну з Японією та Першу світову, під час революції долучився до створення українського війська.

За часів УНР та Гетьманату займався розбудовою української армії, потім командував Українською галицькою армією, а після її об'єднання з підрозділами УНР займав ключові посади під час війни 1919 року. Наприкінці 1919 року саме він фактично командував Дієвою армією УНР під час "зимового походу" у тил більшовиків. Після укладання союзу з поляками у 1920 році командував військами УНР під час звільнення Києва, а потім і більшовицького контрнаступу.

Потім Михайло Омелянович-Павленко жив в еміграції, а помер у 1952 році в Парижі.

Михайло Ковальчук якраз згадує Омеляновичу-Павленку успішне керівництво армією УНР під час першого зимового походу, що зробило його одним з найбільш популярних і авторитетних воєначальників України того часу. Хоча і прорахунків у нього, за словами історика, було достатньо.

Євген Петрушевич

На сьомому місці опинився керівник Західноукраїнської Народної Республіки Євген Петрушевич. Пан Петрушевич був одним із лідерів українського руху Галичини, намагався представляти її делегацію на мирних післявоєнних конференціях, а потім був керівником проголошеної у листопаді 1918 року ЗУНР. Після злуки з УНР став членом Директорії. Мав складні стосунки з керівником Директорії Симоном Петлюрою.

Як багато колег, після поразки визвольних змагань виїхав за кордон й намагався добиватись прав автономії Східної Галичини у складі Польщі. Помер у Берліні в 1940 році.

Історик Михайло Ковальчук вказує, що хоч очільник і диктатор ЗУНР у своїй політичній практиці майже не вдавався до диктаторських методів, але "його політичний вплив виявився вирішальним не лише в Галичині, але значною мірою й на Наддніпрянщині".

Він наголошує, що його позиція у 1919 році й згода на перемир'я з білогвардійцями, на яке не пішов Петлюра, "визначила подальший перебіг визвольних змагань".

Петро Болбочан

Восьме місце посів полковник Петро Болбочан, який став відомим завдяки кримському походу українських військ. З початку революції брав участь у формуванні українських військових структур, пізніше командував Запорізьким куренем, який заходив у Київ після відступу більшовиків на початку 1918 року.

У квітні 1918 року командував кримською групою армії УНР. 22 та 24 квітня зайняв Джанкой та Сімферополь, проте на вимогу німецького командування українські війська припинили наступ. За часів Директорії командував Запорізьким корпусом у протистоянні з більшовиками на сході України.

Проте через постійну критику лівих поглядів керівництва Директорії його кілька разів арештовували, а у червні 1919 року трибунал засудив його до страти за спробу державного перевороту і державну зраду.

28 червня його розстріляли.

Історик Кирило Галушко пояснює включення полковника Болбочана до рейтингу його роллю у витісненні армією УНР більшовиків з Харкова та Криму. Хоча інші вказують на його невміння порозумітись з політичним керівництвом.

Нестор Махно

До десятки знакових діячів української революції історики включили і анархіста Нестора Махна, хоча і з негативною оцінкою. Нестор Махно організував справжню анархістську республіку на півдні України, вів перемовини з УНР, а потім разом з більшовиками воював з українською армією та білогвардійцями. Згодом його підрозділи бились з більшовиками, а потім разом з ними ж брали участь у штурмі білогвардійського Криму. Після повного розгрому білогвардійців його загони знову воювали з більшовиками, а в 1921 році втекли до Румунії.

Нестор Махно помер у Парижі в 1934 році.

Частина істориків не схильні зараховувати Махна до ключових персонажів української революції.

Проте Кирило Галушко вказує, що Нестро Махно став "справжнім фольклорним персонажем".

"Він був показником настроїв українського степу та сходу, ідейних коливань українців того часу. Роль у військових діях в Україні величезна, хоча і зашкодила Україні", - вважає історик.

Микола Міхновський

Умовну десятку ключових діячів української революції замикає Микола Міхновський. Ще до революції він написав відому брошуру "Самостійна Україна" з обґрунтуванням потреби розриву з Москвою та створення незалежної України. Із перших днів революції почав спроби організації українських військових частин у Києві, що не дуже подобалось керівництву "лівої" Центральної Ради. Виступав за швидке проголошення самостійності України.

У липні самостійники спробували захопити головні об'єкти Києва та оголосити незалежність України. Заколот провалився і військові здалися, а самого Міхновського арештували і на вимогу керівників Центральної Ради відправили воювати на румунський фронт.

Після повернення він так і не долучився до великої політики, хоча намагався підтримувати гетьмана Скоропадського, а потім полковника Болбочана. Потім переїхав на Кубань, а в 1924 році повернувся до Києва. Після арешту органами безпеки і допитів його відпустили, але згодом знайшли повішеним.

"Це був радикально налаштований діяч, це була його золота доба. Але його відсували", - говорить Юрій Шаповал.

Він вказує на суттєвий вплив його гасел та самої брошури "Самостійна Україна" під час революції, проте радикально вплинути на хід революції він не зміг.

До загальної десятки ключових діячів не увійшли політики, яких окремі історики туди воліли б включити.

Зокрема, це Павло Христюк, Сергій Єфремов, Андрій Ніковський, Іван Стешенко, Олександр Шумський, Дмитро Вітовський, Юрій Тютюнник, Марко Безручко та Отаман Нечипор Григор'єв.

Тогочасним українським діячам присвячено нашу річну виставку, що розміщено у читальному залі бібліотеки.